Бо може бути запізно…

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

    І чужому научайтесь

   Й свого не цурайтесь

                    Тарас Шевченко

Мова — то найцінніший духовний скарб, який створило людство за всю свою історію, то сонячна квітка в розмаїтому Божому саду.

На нашій планеті існує понад 5 тисяч мов, а в Україні — понад 88. Всі вони неповторні, самобутні і найдорожчі для народу, який їх витворив. Але багато з них уже зникло або стоїть на краю трагічної розв’язки: мовної прірви, загибелі.

І в першу — моєї рідної української. На превеликий жаль, навіть статус державної не рятує її нині, не захищає її від руйнівного впливу як русифікації, так і непатріотичної політики державного керівництва. Недарма зболені слова Ліни Костенко «Нації помирають не від інфарктів: спочатку їм відбирає мову» — давно стали діагнозом стану сучасного українського суспільства, мовного середовища.

То як же почуватись нам, юним українцям, коли ми уже перебуваємо у стані мовного паралічу, у полоні просторічної лексики, арготизмів, жаргонізмів, вульгаризмів, суржикового мовлення, молодіжного сленгу? Що робити? Як нам в Україні  захистити українську мову, не допустити її знищення?

Ви скажете: «То вона ж захищена. І не тільки вона. Всі без винятку мови — нетлінне надбання культурної спадщини людства — взято під захист світової громадськості, а 21 лютого кожного року ЮНЕСКО ще й застерігає світ не бути пасивним і байдужим, коли хтось хоче знищити душу якогось з народів — його МОВУ.» Чому саме 21  лютого? Так от і дату обрано не випадково, бо саме в цей день 1952 року жителі частини Індії (тепер Банґладеш), наче збурені хвилі  Ґанґу, виринули на масові демонстрації, щоб домогтись права мати свою мову, говорити рідною мовою, вивчати її! На гаслах і транспарантах  — протест: «Колонізатор забороняє рідну мову — бенґалі, мову поета Рабіндраната Таґора, лауреата Нобелівської премії (1913 р.), який став автором гімну «Моя золота Бенґалія». А волелюбних бенґальців розстріляли за це. Не забуваймо! Індія — країна з колоніальним минулим. Отож людей позбавили життя за те, що вони хотіли бути господарями на своїй землі, мати рідну мову.

А через півстоліття з тієї іскри розгорівся всесвітній вогонь: тепер земляни щорічно відзначають Міжнародний день рідної мови, день її захисту лише один раз на рік — 21 лютого? Чому? Хіба це не є завданням щоденним для справжніх українців? Чому у своїй країні не чути рідної мови ? Чому ніяк не можна прорвати вистраждане українське слово з-під зросійщених бур’янів? Чому б’ють на сполох переважно українські літератори? Бо хто ж, як не вони? Та хіба може маленький човник витягти з води величезну баржу? Звичайно, ні.

Болить мовне питання, ох і болить, «болить і плаче, і не спить, мов негодована дитина…»

А в тім ще один прикрий факт. Під час перепису населення у графі «національність» написали «українець», а в наступній — «рідна мова» — «російська». Якщо руська мати нас народила, повила та ще й любила, то як же може бути не милою її мова? «Чом ся нев встидати маєш? Чом чужую полюбляєш?»  — резонно запитував Маркіян Шашкевич.

На очах усього цивілізованого світу зафіксовано: кожен п’ятий українець став перекинчиком, манкуртом. То хто ж ми? Нація чи біомаса?..

Ніхто, ніколи і ні перед ким не повинен соромитися рідної мови. Ставлення до неї має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якійсь принади чи вигоди, а за те, що вона — мати. Володіння рідною мовою — не заслуга, а обов’язок патріота. То ж будьмо ними! Діймо! В ім’я українського народу, в ім’я найвищих ідеалів людства — свободи і справедливості. Не перекладаймо цього тягаря на плечі нащадків, бо може бути запізно…

 Учень 10 класу

Харчун Сергій