Бо може бути
запізно…
Не дуріте самі
себе,
Учітесь,
читайте,
І чужому
научайтесь
Й свого не
цурайтесь
Тарас Шевченко
Мова — то найцінніший духовний скарб,
який створило людство за всю свою історію, то сонячна квітка в розмаїтому
Божому саду.
На нашій планеті існує понад 5 тисяч
мов, а в Україні — понад 88. Всі вони неповторні, самобутні і найдорожчі для
народу, який їх витворив. Але багато з них уже зникло або стоїть на краю
трагічної розв’язки: мовної прірви, загибелі.
І в першу — моєї рідної української. На
превеликий жаль, навіть статус державної не рятує її нині, не захищає її від
руйнівного впливу як русифікації, так і непатріотичної політики державного
керівництва. Недарма зболені слова Ліни Костенко «Нації помирають не від
інфарктів: спочатку їм відбирає мову» — давно стали діагнозом стану сучасного
українського суспільства, мовного середовища.
То як же почуватись нам, юним українцям,
коли ми уже перебуваємо у стані мовного паралічу, у полоні просторічної
лексики, арготизмів, жаргонізмів, вульгаризмів, суржикового мовлення,
молодіжного сленгу? Що робити? Як нам в Україні захистити українську мову, не допустити її
знищення?
Ви скажете: «То вона ж захищена. І не
тільки вона. Всі без винятку мови — нетлінне надбання культурної спадщини людства
— взято під захист світової громадськості, а 21 лютого кожного року ЮНЕСКО ще й
застерігає світ не бути пасивним і байдужим, коли хтось хоче знищити душу
якогось з народів — його МОВУ.» Чому саме 21
лютого? Так от і дату обрано не випадково, бо саме в цей день 1952 року
жителі частини Індії (тепер Банґладеш), наче збурені хвилі Ґанґу, виринули на масові демонстрації, щоб
домогтись права мати свою мову, говорити рідною мовою, вивчати її! На гаслах і
транспарантах — протест: «Колонізатор
забороняє рідну мову — бенґалі, мову поета Рабіндраната Таґора, лауреата
Нобелівської премії (1913 р.), який став автором гімну «Моя золота Бенґалія». А
волелюбних бенґальців розстріляли за
це. Не забуваймо! Індія — країна з колоніальним минулим. Отож людей позбавили
життя за те, що вони хотіли бути господарями на своїй землі, мати рідну мову.
А через півстоліття з тієї іскри
розгорівся всесвітній вогонь: тепер земляни щорічно відзначають Міжнародний
день рідної мови, день її захисту лише один раз на рік — 21 лютого? Чому? Хіба
це не є завданням щоденним для справжніх українців? Чому у своїй країні не чути
рідної мови ? Чому ніяк не можна прорвати вистраждане українське слово з-під
зросійщених бур’янів? Чому б’ють на сполох переважно українські літератори? Бо
хто ж, як не вони? Та хіба може маленький човник витягти з води величезну
баржу? Звичайно, ні.
Болить мовне питання, ох і болить,
«болить і плаче, і не спить, мов негодована дитина…»
А в тім ще один прикрий факт. Під час
перепису населення у графі «національність» написали «українець», а в наступній
— «рідна мова» — «російська». Якщо руська мати нас народила, повила та ще й
любила, то як же може бути не милою її мова? «Чом ся нев встидати маєш? Чом
чужую полюбляєш?» — резонно запитував
Маркіян Шашкевич.
На очах усього цивілізованого світу
зафіксовано: кожен п’ятий українець став перекинчиком, манкуртом. То хто ж ми?
Нація чи біомаса?..
Ніхто, ніколи і ні перед ким не повинен
соромитися рідної мови. Ставлення до неї має бути таким, як до рідної матері:
її люблять не за якійсь принади чи вигоди, а за те, що вона — мати. Володіння
рідною мовою — не заслуга, а обов’язок патріота. То ж будьмо ними! Діймо! В
ім’я українського народу, в ім’я найвищих ідеалів людства — свободи і
справедливості. Не перекладаймо цього тягаря на плечі нащадків, бо може бути
запізно…
Учень 11 класу
Немиринецької
ЗОШ І-ІІІ ступенів
Старокостянтинівського
району
Харчун Сергій
|